Випадково підслухані розмови: «Васю, та навіщо ти третій літр пива береш? Зіпʼєшся!» — підвищує голос красива українська жіночка в черзі. «Не бурчи, Галю! Ліпше спитись, ніж від мос@@я померти»- відповідає Вася і сміється. З ним, чомусь, починає сміятись вся черга.

«Миколо, ти пасочку Іванку взяв?» — питає майже пошепки інша жінка. «Взяв, рідна, взяв. Найліпшу. Не переживай. Завтра разом на Лісове занесем» — відповідає спокійно чоловік. Але в черзі зависає тиша, і навіть чоловіки починають витирати очі.

Підлітки на лаві на вулиці сперечаються які FPV дрони ліпші. Один з них починає розповідати як запускав з татком такий дрон. Інші дивляться на нього з захопленням.

Бійці 41-ої ОМБр

Дівчина з двома маленькими дітьми крізь сльози: «Славо, ти обіцяв, ти обіцяв приїхати на свята! Ти обіцяв мені і дітям! Як не можеш? Чому інші можуть? Я розумію, що ти за інших відповідаєш, але ти ж обіцяв дітям». Чомусь хочеться підійти і обійняти її. І запевнити, що в неї найліпший чоловік в світі. Бо саме він відвойовує майбутнє їх спільних дітей. І не тільки їх. А й моїх також.

«Мама, коли ми до тата підемо? Ну коли? Ти ж обіцяла!»

«Синку, папа ще слабкий після поранення, ми підемо обовʼязково підемо. Я обіцяю». «Ти вже обіцяла! Коли?» Вона чомусь витирає сльози.

«Миколо, у Стефанчика перший зуб. Так, я впевнена. Бо три ночі не спали, а зараз він спить, а я і нарешті зʼїм морозива, та ще наберу пару кілограм. Так, а що, тебе все одно немає» — дзвінко сміється дівчина, а в колисці спить немовля.

Щастя та горе. Розпач та надія. Зневіра та біль обіймається з вірою та жагою до життя. Крізь зруйнований асфальт пробиваються паростки зелені. Стрімко, руйнуючи далі асфальт, доводячи всім, хто йде повз, що за зимою обовʼязково буде весна. За розпачем втіха. А життя продовжиться після нас в дітях та онуках. Смерть ходить за руку з життям. Горе з щастям. Біль з радістю. Зневіра з надією. Віра з прокльонами. Це життя. Наше життя. Бо вчора вже немає. Завтра може і не бути. Є тільки сьогодні. Живіть! Бо іншого життя нам не видавали.